Дерев’яне зодчество

Монолітно-каркасне будівництво в радянський час не віталося, тому що технічна політики Госстроя СРСР була спрямована на розвиток панельного домобудівництва як індустріального методу зведення житла. В Україні великопанельне домобудівництво становило приблизно половину всіх видів будівництва, а потужність ДСК перевищувала 10 млн. м2 у рік. У той період будувалося 21-22 млн. м2 житла в рік, сьогодні всього 5-6 млн. м2.

Наукова доктрина панельного будівництва, коли окремі частини будинки виробляються на заводі й легко збираються на площадці, була економічно виправданою. Ця здорова концепція добре зарекомендувала себе у Франції й інших європейських країнах. Але є одна деталь: в архітектурно-технічному плані закордонні збірні системи були значно совершенней тих, які застосовувалися в СРСР.

Рівень типізації на той час становив більше 95%, а по індивідуальних проектах будувалися будинки тільки з дозволу Госстроя. У главу кута ставилися не архітектурні й містобудівні питання, а економічність. В 80-х роках, вивчаючи закордонний досвід і розуміючи недоліки збірних систем, архітектори, конструктори, керівники стали піднімати питання розвитку монолітного будівництва, і була розроблена програма “Моноліт 85″. Однак через недосконалість опалубних систем (об’ємно-переставні й панельної), будинки виходили гірше блокових і панельних. Ці два види опалубки в архітектурно-конструктивному плані не давали ніяких переваг у створенні нових архітектурних форм будинків. Виходило, що не має змісту переходити на нову технологію. Проте, велося експериментальне будівництво монолітних будинків у Криму, Києві, Прибалтиці.

У часи перебудови відбувся “обвал” ДСК і розвиток цегельного домобудівництва. Але цегла теж буває різний, приміром, силікатний по технічних характеристиках не краще бетонних панелей. Зміна в умовах ринкової економіки, що формується, вимог до якості житла, його плануванню й зручності послужило поштовхом для розвитку монолітно-каркасного домобудівництва.